71. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ЗА ДИРЕКТОРІЇ
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99
100 101 102 103 104 105 106
Наближався кінець імперіалістичної війни. Центральний блок зазнав у ній поразку. В Австро-Угорщині та Німеччині у жовтні-листопаді 1918 р. Вибухнула революція. ВЦВК РРФСР 13 листопада оголосив Брест-Литовський мирний договір анульованим. Розпочався новий наступ радянських військ на Україну. Німецькі та австро-угорські війська не хотіли більше воювати. Гетьман Скоропадський втрачав свою останню опору.
Українські партії, інші організації об'єднуються в Український Народний Союз і починають готувати повстання проти гетьманату. На таємному засіданні УНС 13 листопада був створений уряд Директорії на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Петлюра посів пост головного отамана збройних сил УНР. З Фастова, де знаходилася .Директорія і формувалися її збройні сили, почався наступ на Київ. Нечисленні війська Директорії (менше тисячі воїнів), основу яких становив батальйон Січових Стрільців (300 осіб), вщент розбили гетьманців. До них почали масово приєднуватися повстанці, а 14 грудня 90-тисячна армія Директорії здобула Київ. Скоропадський зрікся влади і втік до Німеччини.
Уряд Директорії 19 грудня урочисто в'їхав у Київ. Влада Директорії швидко встановилася на значній території України. Знову почали діяти заборонені гетьманатом ради. Поспішно формувалися регулярні збройні сили, основу яких становив корпус січових стрільців під командуванням Є. Коновальця.
Директорія відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. На початку грудня Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий трудовий принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції (без будь-якої участі експлуататорських елементів). Центральні органи влади й управління мав утворити Трудовий Конгрес — свого роду парламент, сформований з делегатів робітників, селян і трудової інтелігенції. До речі, ця своєрідна система політичної влади була розцінена зарубіжною пропагандою як «більшовицька».
Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23—28 січня у Києві. В ній взяли участь близько 300 депутатів (з 528). Конгрес затвердив Акт з'єднання УНР і ЗУНР (конкретніше про це йтиметься далі), передав тимчасово законодавчу і виконавчу влади Директорії, проголосив загальне виборче право для виборів майбутнього українського парламенту, але через більшовицький наступ він перервав засідання.
Внутрішня і зовнішня ситуація, в якій опинилась Директорія, була дуже складною. Південь України замість німецьких захопили англо-американські, французькі, а також грецькі, румунські війська. На заході, в Галичині, йшла кровопролитна війна з поляками. Проголошена там Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги.
Зі сходу почався наступ радянських військ, оскільки радянські уряди Росії та України оголосили Директорію контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неї збройні дії. Вже у першій половині січня радянські війська зайняли всю Лівобережну Україну. В багатьох селах і містах повстали робітники й селяни, сподіваючись, що радянська влада дасть їм більше, ніж Директорія. Остання, як і Центральна Рада, основним завданням вважала побудову Української держави, відкладаючи розв'язання болючих соціальних проблем не пізніше, коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори. Це вміло використовувала більшовицька пропаганда, поширюючи, окрім цього, всілякі наклепи на українську владу. «Нам необхідно повернути Україну Росії, — говорив тоді Л. Троцький, — Без України нема Росії».
Залишена напризволяще, Директорія гарячкове шукала виходу з тяжкого становища. Вона вступила у переговори з представниками французьких військ, що перебували на півдні України (зокрема, в Одесі). Тут був підписаний документ про передачу України під протекторат Франції. Але ця спроба Директорії знайти якогось союзника не увінчалась успіхом. У Франції та в її окупаційних військах поширювався революційний рух, і незабаром ці війська були виведені з України.
З огляду на інтенсивне просування радянських військ та їх небажання припинити наступ, 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії. Але сили були надто нерівними. Наприкінці січня—на початку лютого радянські війська розбили основне угруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ. У квітні під ударами радянських військ і повстанських загонів сили Директорії були повністю розбиті, відступивши частково у Східну Галичину, а частково у Румунію.
С. Петлюра у липні 1919 р., об'єднавшись з Українською Галицькою Армією і скориставшись наступом Денікіна, знову вступив у межі України. Після завзятих боїв ЗО серпня його війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто ввійшли денікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. Розпочався драматичний відступ військ Директорії аж до Кам'янця-Подільського. У такій ситуації Петлюра проводив активні переговори з Польщею, сподіваючись знайти союзника у боротьбі з більшовиками. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи, що союз Петлюри з Польщею і надання нею допомоги Директорії відбудеться! За рахунок Східної Галичини, яку Петлюра віддасть Польщі. Розгорівся конфлікт. Командування УГА (три корпуси) оголосило про перехід до Денікіна (17 листопада), а через деякий час— на бік Червоної Армії. Петлюра із залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р., підписавши з Ю. Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією в останній невдалий похід в Україну. Однак і білополяки, і його війська були розбиті Червоною армією. Ще одна спроба створити незалежну Українську державу закінчилася невдачею.
72. Західно-Українська Народна Республіка
У другій половині XVIII ст. Польща як самостійна держава перестала існувати, розділена між Австрією, Пруссією і Росією. Більша частина земель колишнього Галицько-Волинського князівства відійшла до Австрії, Волинь — до Росії. Австрія штучно об'єднала ці землі з польськими у так званий коронний край Галіції та Лодомерії. Східна частина краю здебільшого була заселена українцями, західна — поляками.
У складі іноземних держав західноукраїнські землі постійно були об'єктом нещадного колоніального гніту Вони мали забезпечити промислові центри метрополії дешевою сировиною (нафтою, сіллю, лісом тощо) і стати вигідним ринком збуту товарів. Промисловість Галичини розвивалася дуже повільно, 97% підприємств були дрібними. Тут існував найдовший в Австро-Угорщині робочий день (14—16 год), найнижча заробітна плата, найгірші житлові умови. У сільському господарстві домінувало поміщицьке землеволодіння, існували численні феодальні та напівфеодальні пережитки. Ліквідація в Австрії 1848 р. Кріпосного права становища селян суттєво не змінила. Навіть на початку XX ст. Поміщикам (ними переважно були поляки, частково австрійці, євреї та українці) належало 37% земель, а разом з церквою — 44%. Селянство, яке становило більшу частину населення, було переважно малоземельним і безземельним.
Кожного року збільшувалася заборгованість селян, землі яких розпродавали за несплачені борги з публічних торгів. Так, тільки в 1910—1912 рр. Було розпродано 9303 селянські господарства. У селі панували безпросвітні злидні, нерідко голод, епідемії. Тяжкі умови життя змушували людей шукати кращої долі за кордоном. З 1880 р. По 1910 р. З Галичини емігрувало 399 тис. Осіб, тільки до Америки 1913 р. — 110 тис.
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99
100 101 102 103 104 105 106 Наверх ↑